07 грудня 2023 року
Факультет права та міжнародних відносин Київського університету
імені Бориса Грінченка, ауд. 503 (м. Київ, вул. Левка Лук’яненка,
13-Б, змішаний формат)
Програма заходу ІХ Круглого столу
Сертифікати заходу ІХ Круглого столу
Захід відбувся у змішаному режимі 7 грудня 2023 року на Факультеті права та міжнародних відносин Університету Грінченка. Метою заходу є залучення науковців та практиків у сфері юриспруденції, державних та посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування України, аспірантів, магістрів та студентів-правознавців, молодих юристів, представників громадських організацій до обговорення актуальних питань реалізації, охорони та захисту прав і свобод людини, відновлення порушених прав в умовах воєнного стану в Україні. Використання міжнародного досвіду щодо захисту прав людини в умовах війни.
Круглий стіл організований колективом ЮК «Астрея» Факультету права та міжнародних відносин Університету Грінченка за безпосередньої участі представників державних органів влади (установ та організацій), органів місцевого самоврядування, провідних закладів вищої освіти – Міністерства юстиції України, Київської міської ради, Національної школи суддів України, Верховного суду, Генеральної прокуратури України, Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, Департаменту поліції охорони, Центру надання адміністративних послуг Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, адвокатури міста Києва, Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київської православної богословської академії, Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва імені академіка Ф.Г. Бурчака НАПрН України, Науково-дослідного інституту публічного права, Юридичного інституту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України, Національної академії управління, Київського університету ринкових відносин, Університету сучасних знань та Європейського університету.
Студенти-правники першого (бакалаврського) та другого (магістерського) рівнів вищої освіти мали можливість поспілкуватися з відомими науковцями, державними службовцями та посадовими особами, практикуючими адвокатами у сфері юриспруденції, зокрема: Миколою КУЛІНИЧЕМ – деканом Факультету права та міжнародних відносин (ФПМВ) Університету Грінченка, Надзвичайний та Повноважний Посол Японії (2007-2013 рр.), Філіппінах (2007-2013 рр.), Австралії (2015-2021 рр.); Анфісою НАШИНЕЦЬ-НАУМОВОЮ – доктором, професором кафедри публічного права Факультету права та міжнародних Університету Грінченка; відносин Київського університету імені Бориса Грінченка; Ігорем ГРИЦЯКОМ – доктором з державного управління, професором кафедри міжнародного права, європейської та євроатлантичної інтеграції ФПМВ Університету Грінченка; ДІДОРОЮ Василем – протодияконом Православної церкви України, проректором з виховної роботи Київської православної богословської академії, кандидатом наук із богослов’я; Ганною ВЛАСОВОЮ – доктором юридичних наук, професором кафедри публічного права ФПМВ Університету Грінченка; Світланою БОБРОВНИК – доктором юридичних наук, професором кафедри теорії та історії права та держави Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Тарасом ДІДИЧЕМ – доктором юридичних наук, професором кафедри теорії та історії права та держави Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Сергієм МОСЬОНДЗОМ – доктором юридичних наук, професором Університету сучасних знань; Зоєю ЗАГИНЕЙ-ЗАБОЛОТЕНКО – начальником відділу єдності правових позицій правового управління (ІІІ) департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду, доктором юридичних наук; Тетяною БОГДАНЕВИЧ - заступником керівника секретаріату Світового конгресу українських юристів, доктором філософії в галузі знань «Право» Національної школи суддів України; Оленою ДУМОЮ – головою Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів; Оксаною ЛИСЕНКО - начальником управління правового забезпечення Департаменту поліції охорони; Неллі ПОБІЯНСЬКОЮ – приватним нотаріусом Звенигородського районного нотаріального округу Черкаської області; Лілією БОРШУЛЯК - начальником управління — адміністратором управління (Центру) надання адміністративних послуг Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації; Валерієм КРАВЧУКОМ – прокурором відділу Офісу Генерального прокурора; Іваном ПАЛАМАРЧУКОМ – головним спеціалістом Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів; Оленою КАЛАШНИК – адвокатом Благодійного фонду «Право на захист» (виконавчого партнера УВКБ ООН), представник Національної асоціації адвокатів України у Сполучених Штатах Америки та Дмитром НАВРОЦЬКИМ – керуючим партнером AO «SENSUM», членом комітету центру земельного права Вищої школи адвокатури, адвокатом;
Микола КУЛІНІЧ – декан Факультету права та міжнародних відносин Київського університету імені Бориса Грінченка, відкриваючи захід, привітав усіх з нещодавнім Днем Збройних Сил України (6 грудня) – побажав усім міцного козацького здоров’я та наснаги, найшвидшої перемоги у війні України проти московської орди та миру і спокою в оселях українців. Покладаючись на свій досвід міжнародної діяльності, звернув увагу аудиторії на важливості Загальної декларації прав людини (далі – Декларація) – документі світового масштабу. 75 років минуло відтоді, як Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй зробила історичний крок, прийнявши Загальну декларацію прав людини. Декларація, ставши у 1948 році фундаментом міжнародного права, продовжує відігравати ключову роль у захисті та просуванні прав людини по всьому світу. Декларація є одним з найважливіших досягнень ООН у сфері прав людини. Включає в себе ряд основоположних прав та свобод, які мають бути гарантовані кожній людині, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи політичних переконань. Декларація встановлює права, притаманні всім людям назавжди – це є неперевершеним досягненням. Вона справила значний вплив на розвиток міжнародного права, ставши основою для багатьох міжнародних угод та національних законодавств, надихнула сотні тисяч громадянських рухів та ініціатив, спрямованих на захист прав людини. З цього приводу, Генеральний секретар ООН – Антоніу Гутерреш, звертаючись до 52-ї сесії Ради з прав людини, зазначив, що 75 років тому було прийнято «Загальну декларацію прав людини», у якій вперше були описані права, які застосовуються до всіх, повсюди, повсякчас. Цей документ має найбільшу кількість перекладів у світі, в англомовному варіанті містить лише 1300 слів. Але в ньому – життя всіх людей. Загальна декларація визначає право на життя, свободу та безпеку; на рівність перед законом; на свободу вираження поглядів; на пошук притулку; на працю, на охорону здоров’я та освіту тощо. Але зараз, коли ми відзначаємо 75-ту річницю прийняття Загальної декларації, вона зазнає нападів зусібіч. Російське вторгнення в Україну призвело до наймасовіших порушень прав людини, які відбуваються прямо зараз, до масової загибелі людей, руйнувань і вимушеного переміщення. Атаки на цивільне населення та об’єкти цивільної інфраструктури призвели до величезних жертв і жахливих страждань. Управління Верховного комісара ООН з прав людини задокументувало сотні випадків пов’язаного з конфліктом сексуального насильства проти українського населення. Також були зафіксовані серйозні порушення міжнародного гуманітарного права та прав людини у відношенні до військовополонених, як і тисячі випадків насильнецьких зникнень та незаконного утримання під вартою цивільних осіб. Декларація залишається актуальною, нагадуючи світовій спільноті про важливість захисту прав і свобод кожної людини. Її 75-річчя є нагодою для відновлення зобов’язань щодо цих ідеалів та принципів, які є фундаментальними для гармонійного розвитку людства.
Андрій ЧЕРНЕГА – завідувач ЮК «Астрея» Факультету права та міжнародних відносин Університету Грінченка, у продовження відкриття заходу, привітав усіх учасників Круглого столу з наступаючим міжнародним Днем захисту прав людини, який відзначають щороку 10 грудня відколи була прийнята у 1948 році Загальна декларація прав людини (далі – Декларація) та побажав усім плідної праці та перемоги у війні проти північного сусіда. Завдяки українським козакам-воїнам, ми можемо збиратися і проводити такі заходи. З його назви видно, що це вже черговий 9-й Круглий стіл, приурочений до Тижня права та прийняття Декларації, який було започатковано в 2014 році, відколи була створена ЮК «Астрея» силами кафедри правознавства, яка тоді належала до Інституту суспільства Університету Грінченка. Дев’ятий рік поспіль академічна спільнота нашого Університету надає можливість майбутнім правникам зануритися у практичний вимір юриспруденції, послухати і подискутувати з провідними і відомими науковцями, практиками у сфері права, зазирнути у майбутній вимір професії (поліцейського, прокурора, судді, адвоката, юрисконсульта), обираючи свою власну траєкторію професійного зростання і успіху.
Подякувавши усім присутнім і гостям за присутність на заході і його організацію, перейшов до свого виступу – «Критерія доброчесності у судовій діяльності». Особлива увага з боку суддів до вимоги доброчесності стала прикутою саме після прийняття, у 2016 році, нового Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Відповідно до ст.ст. 61 та 62 цього Закону судді мають заповнювати / подавати декларації доброчесності та родинних зав’язків протягом 1 – 31 січня кожного року. У зв’язку з перезавантаженням судової системи та прийняттям нового законодавства про національні суди, фактична кількість суддів у судах України, станом на 2021 рік становила 5327 при визначеній кількості 7304, повноваження мали 4954 судді. На початку 2023 року не вистачало 2,5 тис. суддів. Така ситуація у сфері судової влади склалася через те, що 30 % суддів не пройшли перевірку доброчесністю. Апелюючи до Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів – судді / кандидати у судді, яких позбавили таких повноважень або не пройшли випробовування доброчесністю наголошують на тому, що «доброчесність», як поняття чи категорій нове для юридичної науки, не досліджене і залишається загальною категорією. А в національному законодавстві питання доброчесності взагалі виглядає розмитим і неоднозначним. Так, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 10 листопада 2022 року по справі № 9901/355/21 визначає «доброчесність, як позитивну моральну якість, зумовлену свідомістю і волею людини, яка є узагальненою стійкою характеристикою людини, її способу життя, вчинків; якістю, що характеризує готовність і здатність особистості свідомо і неухильно орієнтуватись у своїй діяльності та поведінці на принципи добра і справедливості». До кінця 2023 року кількість вакансій може збільшитися, оскільки станом на листопад 2023 року Вища кваліфікаційна комісія суддів має оцінити ще майже 2 тисячі суддів. Таке оцінювання повинні пройти 1 884 судді місцевих та апеляційних судів з усієї України. Комусь доведеться цю процедуру розпочинати зі складення іспиту (109 осіб), а переважна більшість (1 775 осіб) допущені до другого етапу – дослідження досьє та проведення співбесіди.
Галина ЛЕВКІВСЬКА – проректор з гуманітарної освіти і виховної роботи ВНЗ «Київського університету ринкових відносин» привітала аудиторію з наступаючим Міжнародним днем захисту прав людини і побажала усім учасникам круглого столу скористатися можливістю перейняти досвід поколінь, сучасних професіоналів юриспруденції. Нагадала, що 7 грудня також відзначають Міжнародний день цивільної авіації, Всесвітній день української хустки та День місцевого самоврядування. День української хустки – неофіційне свято, його вигадали, щоб привернути увагу жінок до збереження традицій і звичаїв. Уперше день української хустки відзначили 2019 року, відтоді свято має щорічний характер. Започаткували свято, щоб об'єднати жінок різних професій, віку та національності задля збереження українських традицій. Адже здавна в українських родинах оберегом, символом любові та злагоди слугувала саме хустка, хустка. За старих часів дівчата і жінки носили хустку протягом усього року. При цьому вона була обов'язковим головним убором заміжньої жінки. Хустка була ознакою соціального стану жінки: молоді жінки носили білі або яскраві хустки, старші жінки – темні, вдови – чорні. Хустка також говорила про рівень достатку сім'ї: заможні жінки вкривали голову хустками з дорогих тканин, бідні – з дешевших. Нині українська хустка – це не тільки головний убір чи жіночий аксесуар. Це ціла культурна спадщина України. Тож національне право, крені якого сягають часів Трипільської культури та Скіфської держави, які успадкували Русь-Україна та Козацько-Гетьманська держави, так само як і українська культура та її невід’ємні складові – пісня, одяг, побут, мистецтво, разом відображають українську ідентичність, неповторність і унікальність нашої величної нації.
Василь ДІДОРА – протодияконом Православної церкви України, привітав усіх з минулими і прийдешніми святами, зокрема з Днем ікони Божої матері (27 листопада), Андрієм Первозванним (30 листопада та 13 грудня), Введенням в храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (4 грудня). Звертаючись до аудиторії, Василь ДІДОРА розповів про роль церкви у контексті конфесійного протистояння з московським патріархатом в Україні під час повномасштабної війни з московською ордою. Російська агресія, яка розпочалася на терени України ще 2014 року, ясно показала, чого вартує так звана Українська православна церква (УПЦ) Московського патріархату (МП), яка насправді є невід’ємною частиною Російської православної церкви (РПЦ). Ця церква підтримувала сепаратистів і в Криму, й на Донбасі. Широкомасштабна агресія Росії в Україну, яка розпочалася 24 лютого цього року, поставила на порядок денний питання, що робити з УПЦ (МП). Адже московське керівництво цієї церкви однозначно підтримало агресію, зокрема Московський патріарх Кирило (Гундяєв) не раз у своїх проповідях закликав «російське воїнство воювати в Україні. Московські священнослужителі відмовлялися відспівувати загиблих українських воїнів, вшановувати їх. У багатьох в пам’яті закарбувався епізод, коли у Верховній Раді, де також були представники різних конфесій, запропонували вшанувати українських полеглих героїв хвилиною мовчання, лише очільник УПЦ (Московського патріархату), митрополит Онуфрій (Березовський) та ієрархи цієї церкви відмовилися встати. Виникає логічне запитання, звідки взялася ПЦ МП в Україні, адже Київська митрополія, ще за часів Аскольда і Діра та їхніх нащадків підпорядковувалася Константинопольському патріархату. Часів Київської Русі, Литовсько-Польську добу, Київська митрополія близько 700 років, до травня 1686 року, перебувала під юрисдикцією Константинопольського патріархату. В різні часи вона налічувала від 7 до 12 єпархій, переважно на території України й Білорусі. Коли після Переяславської ради 1654 року Лівобережна Україна з Києвом відійшли до Московської держави, ситуація виникла така, що Московському патріархату, чинному з 1589 року, стало цікаво мати у своїй орбіті Київську митрополію, яка щодо Московської церкви виступала як церква-мати. Напередодні Переяславської ради, на Земському соборі 1653 року було підняте саме це питання – щоби Київська митрополія перейшла під Московську патріархію. Лояльним до Москви виявився Іван Самойлович – гетьманом Війська Запорозького, очільник Гетьманщини Лівобережної України та «Обох боків Дніпра» (від 1676 року). На Соборі 8 липня 1685 року Четвертинського, під тиском адмінресурсу Самойловича, обирають митрополитом Київським, із титулом митрополит Київський і Галицькій усієї Малої Росії. У 1686 році, за спільною домовленістю, Самойлович із царівною Софією, регентшею царського престолу і Московським патріархом відправляють грамоти й спільне посольство до Константинополя. І там, за 200 червінців і три сорока (120 штук ) соболів Константинопольський патріарх Діонісій IV підписує грамоту про переуступлення Київської митрополії під зверхність московського патріарха. Відтоді і починається відлік підпорядкування Української церкви Московському патріархату. Край цій шахрайській афері МП поставив Константинопольський вирок – рішення Вселенського патріарха Варфоломія I та Священного Синоду Константинопольської православної церкви для Київської митрополії, яка із січня 2019 року стала повноправною і самоврядною адміністративною частиною єдиної Вселенської православної церкви без посередництва інших помісних церков.
Ігор ГРИЦЯК – професор кафедри міжнародного права, європейської та євроатлантичної інтеграції Факультету права та міжнародних відносин Університету Грінченка, у своїй доповіді звернув увагу аудиторії на сучасних проблемах регіональних систем захисту прав людини. Зокрема наголосив на тому, що основи єдиного розуміння прав людини та виявлення турботи і занепокоєння про дотримання людських прав як у всіх країнах світу загалом, так і в його окремих регіонах закріплені в статті 2 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй (ООН) 10 грудня 1948 року: «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядною або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті». З часу прийняття Декларації пройшло 75 років, протягом яких у багатьох країнах світу, 193 з яких є членами ООН, так і не сформувалось те єдине декларативне розуміння прав людини. У різних регіонах світу права людини мають різне тлумачення з-за існування різноманітних форм самого світосприйняття. З цієї причини розуміння суті прав людини в класичному західному трактуванні є відмінним від східного трактування. Так історично склалося, що протилежність способів виробництва в країнах Сходу і Заходу по різному впливала на формування певних світоглядних моделей в суспільствах регіонів світу, супроводжувалася і доповнювалася протилежністю цивілізаційних цінностей і стандартів. У свою чергу ці моделі, з чим варто погодитися з дослідниками, засновувалися на різних системах духовно-культурних цінностей: на Заході - загальнолюдські цінності на базі пріоритету прав окремої особи і її суверенітету; на Сході - загальнонаціональних цивілізаційних цінностей на базі пріоритету національно-державних, суспільних, корпоративних інтересів перед правами індивіда. Саме тому Сходу завжди було чуже поняття прав людини взагалі. Не однаково, тобто з різним ступенем дотримання, використання, виконання та застосування міжнародно-правових норм у сфері захисту прав людини відбувається й реалізація цих прав. Першою причиною варто вважати еволюційний розвиток суспільств, в яких цінність прав людини усвідомлюється поступово, в процесі розлучення з традиційним минулим та подальшого розвитку і модернізації. Другою причиною виступає панування недемократичних режимів тоталітарного чи авторитарного зразка, комуністичних, фундаменталістських чи анархічних форм суспільного устрою. Нарешті, на існуючу диференційованість у згаданих формах реалізації міжнародно-правових норм у сфері захисту прав людини впливає чинник культурних, економічних, політичних зав’язків з країнами Заходу.
Світлана БОБРОВНИК – завідувач кафедри теорії та історії права та держави Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка звернула увагу слухачів на механізмі захисту прав людини в умовах воєнної агресії московської орди проти України. Сутність прав людини як міри свободи та наданих можливостей визначається існуванням механізмів їх захисту, гарантуванням непорушності та авторитетності цих прав. Це надає можливість стверджувати про наявність особливого інституту, що включає систему засобів та способів, що забезпечують непорушність прав та гарантують відновлення правових можливостей суб’єкта, порушених будь-яким суб’єктом права, у тому числі і державою, що інститут захисту прав є важливим засобом демократичного спрямування національної правової системи та її відповідності європейському напрямку її розвитку. Особливо значимість цього інституту зростає в умовах воєнної агресії. Вважаємо, що механізм захисту прав людини – це заснована на нормах національного та міжнародного права, процесуально регламентована діяльність органів держави, посадових осіб, інститутів громадянського суспільства та окремих суб’єктів, метою якої є захист, відновлення порушених прав та недопущення їх порушення у майбутньому. Важливого значення для з’ясування сутності механізму захисту прав належить з’ясуванню функціонального призначення цієї категорії. Функції механізму захисту прав є напрямками впливу цього інституту на суспільно-правову практику у сфері захисту прав, а багатоаспектність цієї категорії обумовлює можливість виокремлення певних функцій, які в сукупності характеризують сутність та природу механізму захисту прав.
Тарас ДІДИЧ – доктор юридичних наук, професор кафедри теорії та історії права та держави Навчально-наукового інституту права Київського Національного університету імені Тараса Шевченка у своєму виступі акцентував увагу на деяких аспектах активізації реформування судової системи в умовах воєнного стану. Починаючи з 2014 року, судова реформа супроводжувалась створенням спеціальних органів (суб’єктів реформування). Одним з перших в цей період було створено Раду з питань судової реформи на підставі указу Президента України №826/2014, що мав підготовлювати та подавати проєкти законів і стратегії розвитку, наглядати за діяльністю інституцій, інформувати громадськість про досягнення. За час діяльності комісії були прийняті зміни до Конституції України від 2 липня 2016 року, Закон України «Про судоустрій і статус суддів», Закон «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Закон «Про забезпечення права на справедливий суд», Закон «Про вищу раду правосуддя» та ряд інших. Після обрання нового Президента України у 2019 році Рада з питань судової реформи була ліквідована, а на її місці створений новий орган – Комісію з питань правової реформи. Її функції полягали в забезпечені розроблені та внесенні позицій з питань вдосконалення правової системи, правове забезпечення реінтеграції тимчасово окупованих територій, обговорення змін з громадськістю, моніторинг реформи правової системи. Про результати діяльності даної комісії не можна говорити об’єктивно через не завершення її роботи, а також через воєнний стан, який забороняє внесення змін до Конституції під час його дії. Але недавній указ Президента затвердив рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про прискорення судової реформи та подолання проявів корупції у системі правосуддя», що тільки підвередило тезу про бажання реформувати судову систему, боротися з корупцією та не допускати порушення юридичних технологій підготовки судових рішень. При реалізації всіх пунктів рішення наслідки будуть відчутні для українського суспільства, але ініціативи мають пройти довгостроковий механізм їх розгляду, оформлення і подальшого закріплення та реалізації. Таке посилення реформування судової системи та системи судочинства зумовлює насамперед зміни їх правового забезпечення. При чому такі зміни мають носити не епізодичний, поодинокий (точковий) характер, а повинні бути засновані на науково обґрунтованій концепції, де важливе місце має займати концепція посилення технологічності підготовки судових рішень, як складової цілісного ефективного механізму формалізації суддівської діяльності.
Олена КАЛАШНИК – адвокат та представник Національної асоціації адвокатів України у Сполучених Штатах Америки, кандидат юридичних наук, у своєму виступі розповіла аудиторії про «Uniting for Ukraine» або як США допомагають українцям рятуватися від війни», зокрема наголосила на тому, що 21 квітня 2022 року США оголосили про ключовий крок до виконання зобов’язання президента Джозефа Байдена щодо прийому українців, які постраждали від вторгнення Росії. Програма «Uniting for Ukraine» (українською - «Єднання заради України») надає можливість громадянам України та їхнім найближчим родичам, які перебувають за межами США, приїхати до США і тимчасово перебувати у країні протягом 2 років. Українці, які беруть участь у програмі «Єднання заради України», повинні мати спонсора в США, який погоджується надавати їм фінансову підтримку на час їхнього перебування в США. Першим кроком у процесі «Єднання заради України» є подання спонсором із США заяви за формою І-134 «Декларація про фінансову підтримку». Після цього уряд США перевірить спонсора, щоб переконатися, що він здатний фінансово підтримувати особу, щодо якої він погоджується бути спонсором. Громадянин України (або найближчий член родини, який не є громадянином України), який перебуває за межами США може розглядатися як кандидат на отримання гуманітарного пароля у відповідності з вимогами процесу «Єднання заради України». Щоб скористатися цією програмою громадянам України чи їх близьким родичам слід відповідати таким вимогам: проживати в Україні безпосередньо перед російським вторгненням (до 11 лютого 2022 р. включно) і бути переміщеним в результаті вторгнення; бути громадянами України та мати дійсний український паспорт (або дитина вписана в паспорт одного з батьків) або бути не громадянами України, проте найближчими членами сім’ї українського громадянина-бенефіціара програми «Єднання заради України», який має дійсний паспорт та супроводжує їх; мати спонсора, який подав на них форму I-134А, що була перевірена та схвалена міграційною службою в США (USCIS), а також пройти біографічну та біометричну безпекові перевірки.
Зоя ЗАГИНЕЙ-ЗАБОЛОТЕНКО – начальник відділу аналітичної та правової роботи Касаційного кримінального суду управління аналітичної допомоги касаційним судам та Великій Палаті Верховного Суду департаменту аналітичної та правової роботи Апарату Верховного Суду, розповіла про основні тенденції судової практики застосування норми про порушення законів та звичаїв війни. Статтею 438 КК України передбачається кримінальна відповідальність за порушення законів та звичаїв війни. Ця норма існувала ще з моменту набрання чинності цим Кодексом, однак почала застосовуватися як органами досудового розслідування, так і судами лише після початку війни в Україні. При цьому йдеться не лише про початок повномасштабного вторгнення рф на територію України, а про початок загарбницької війни у 2014 році. Водночас якщо до 24 лютого 2022 року було ухвалено лише три вироки за ст. 438 КК України, то після повномасштабного вторгнення рф на територію України в Єдиному державному реєстрі судових рішень опубліковано 57 вироків (станом на 25 грудня 2022). Водночас збільшення їх кількості – ще попереду. Адже за даними Офісу Генерального прокурора, упродовж 2022 року було обліковано 60 387 злочинів, передбачених ст. 438 КК України (вручено підозру 135 особам), а протягом січня – листопада 2023 р. – обліковано 52 798 цих злочинів (вручено підозру 81 особі). Навіть порівняння зазначених статистичних даних може слугувати полем для наукових роздумів. Водночас важливо лапідарно зупинитися на окремих тенденціях судової практики за ст. 438 КК України, що сприятиме подальшому вдосконаленню судового розгляду відповідної категорії кримінальних правопорушень та ухваленню судами більш якісних вироків. Насамперед звертаємо увагу на те, що у кримінальних провадженнях за ст. 438 КК України зазвичай використовується спеціальна процедура кримінального провадження (спеціального досудового розслідування та спеціального судового розгляду) (in absentia), яка була застосована в 73 % провадженнях, що накладає відбиток як на процесуальних аспектах здійснення кримінального провадження, так і на кримінально-правовій оцінці дій обвинувачених. Класичним доказом у кримінальних провадженнях за ст. 438 КК України є показання потерпілого (потерпілих), свідка (свідків), обвинуваченого (обвинувачених). У разі використання такого доказу, як показання обвинуваченого (обвинувачених) йдеться про ситуації, коли розгляд кримінального провадження здійснювався за присутності обвинуваченого (обвинувачених), тобто не за процедурою in absentia. Можливе використання у кримінальних провадженнях за ст. 438 КК України й показання з чужих слів (вирок Подільського районного суду м. Києва від 19.12.2022 у справі № 758/14216/2). Для підтвердження винуватості у вчиненні злочину, передбаченого ст. 438 КК України, суди досліджують й електронні докази, як-от сторінки у соціальних мережах, що належали обвинуваченим військовослужбовцям зс рф та/або їх близьким особам, що допомагало ідентифікувати особу обвинуваченого та отримати інші дані про нього (наприклад, номер мобільного телефону, місце знаходження на час судового розгляду справи), офіційні вебсайти міністерства оборони рф, публікації на російських сайтах тощо (наприклад, вирок Солом’янського районного суду м. Києва від 23.05.2022 у справі № 760/5257/22). Власне це не всі докази які беруться до уваги слідчими та судовими органами, з повним текстом тез можна буте ознайомитися у збірнику наукових матеріалів круглого столу.
З огляду на цікаві і змістовні виступи, ми не в змозі їх у повній мірі відобразити у звіті, оскільки, висвітлена інформація це лише 10 % того наукового матеріалу, який буде розміщений у збірнику наукових праць. Всього участь у конференції взяли понад 100 осіб. На велику увагу заслуговують виступи студентів перших та других курсів – майбутніх правників, які підняли до обговорення досить цікаві і сучасні проблеми, зокрема про: порушення умов Будапештського меморандуму, його наслідки для суверенітету України; депортацію українських дітей з окупованих територій України під час війни; обмеження прав і свобод людини в умовах воєнного стану; особливості правового статусу українців-біженців за кордоном; особливості забезпечення соціального захисту осіб з інвалідністю внаслідок війни; питання гарантій забезпечення соціального захисту учасників бойових дій; правове регулювання волонтерської діяльності в Україні; виплати додаткової винагороди військовослужбовцям на період дії воєнного стану в Україні; підстави та порядок отримання статусу учасника бойових дій; відшкодування збитків / компенсація за пошкоджене чи знищене житло під час війни в Україні; правовий режим воєнного стану в Україні; правовий статус українців за кордоном; конфлікт на острові Тузла – привід до окупації території України; захист української мови в умовах війни; питання проведення виборів в умовах воєнного стану в Україні; правовий статус окупованих територій в Україні тощо.
Незважаючи на постійні тривоги, захід відбувся у змішаному форматі, всі учасники отримали Програму та Сертифікат про участь у Круглому столі. Звісно не обійшлося і без спільного фото на пам’ять про проведений чудовий захід. Організатори заходу пообіцяли видати Збірку наукових праць за матеріалами круглого столу у січні-лютому 2024 року.
