Ви тут: Головна

Статті

Майстер-клас на тему: «Визнання договору недійсним: підстави та наслідки»

 Майстер-клас на тему: «Визнання договору недійсним: підстави та наслідки» 
від Наталії Хатнюк для студентів-консультантів ЮК «Астрея»
Факультету права та 
міжнародних відносин
Київського університету імені Бориса Грінченка

 

Дата проведення: 26 лютого 2018 року
Місце проведення: Юридична клініка, каб.102-А, м. Київ, вул. Тимошенка 13,б

 

Колектив юридичної клініки «Астрея» мав чудову нагоду поспілкуватися із відомим науковцем та правозахисником, керівником юридичної компанії «Хатнюк і партнери» Наталією Хатнюк, яка спеціалізується на цивільному та сімейному праві, господарському, банківському та фінансовому праві.

Цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним, Земельним, Сімейним кодексами України Законами України «Про захист прав споживачів», «Про оренду землі» та іншими актами законодавства. 

Цивільний кодекс (далі – ЦК) установлює презумпцію правомірності договору (ст. 204). Це означає, що договір є дійсним, якщо: він не визнаний недійсним судом; його недійсність не випливає з норми закону.
У ст. 203 ЦК наведено вичерпний перелік умов, при дотриманні яких договір буде дійсним. По-перше, зміст договору не повинен суперечити нормам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а також інтересам держави та суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 ЦК). По-друге, особа, яка укладає договір, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203 ЦК). Підприємство набуває цивільної дієздатності через свої органи управління (директор, рада директорів, правління і т. д.), що діють на підставі установчих документів і закону (ст. 92 ЦК). За загальним правилом фізичні особи набувають повної цивільної дієздатності після досягнення повноліття, тобто з 18 років (ст. 34 ЦК). В окремих випадках повна цивільна дієздатність надається фізичні особі після досягнення 16 років, якщо ця особа (п. 34, 35 ЦК): зареєструється підприємцем – при наявності письмової згоди батьків (усиновителів, піклувальників або органу опіки та піклування); зареєструє шлюб; працює за трудовим договором; записана матір'ю або батьком дитини. По-третє, волевиявлення учасника договору повинне бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Тобто у підприємства в особі керівника або підприємця має бути бажання укласти договір (ч. 3 ст. 203 ЦК). По-четверте, договір повинен укладатися у формі, установленій законом (ч. 4 ст. 203 ЦК). Норми ЦК передбачають можливість укладання усних договорів, договорів у письмовій (електронній) формі, договорів з обов'язковим нотаріальним посвідченням, з обов'язковою держреєстрацією (ст. 205–210 ЦК). Форма, у якій договір повинен бути укладений, залежить від його виду та вимог, установлених ЦК та іншими законодавчими актами до договорів такого виду. Наприклад, договір оренди землі укладається письмово за типовою формою, затвердженою постановою КМУ від 03.03.04 р. № 220, незалежно від того, є його сторонами юридичні чи фізичні особи (ч. 2 ст. 792 ЦК; ст. 14 Закону від 06.10.98 р. № 161- XIV). І засвідчений нотаріально договір оренди землі може бути за бажанням однієї зі сторін. На відміну від договору оренди землі, договір оренди транспортного засобу підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, якщо хоча б однією його стороною є фізична особа (ч. 2 ст. 799 ЦК). По-п’яте, договір повинен бути направлений на реальне настання обумовлених ним наслідків (ч. 5 ст. 203 ЦК). Наприклад, якщо підприємство (постачальник) і підприємець (покупець) уклали договір постачання товару, то реальними наслідками такого договору буде отримання підприємством коштів за поставлений товар, а підприємцем – отримання товару. По-шосте, договір, що укладається батьками (усиновителями), не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх або непрацездатних дітей (ч. 6 ст. 203 ЦК). Як бачимо, усі ці умови цілком здійсненні. А якщо при укладанні договору не будуть дотримані перелічені вище вимоги, договір може бути визнаний недійсним (ч. 1 ст. 215 ЦК).

ЦК поділяє недійсні договори на дві категорії (ч. 2, 3 ст. 215): нікчемні – це договори, недійсність яких випливає з норми закону і не потребує визнання в судовому порядку; оспорювані – це договори, недійсність яких прямо законом не передбачена, але може бути визнана в судовому порядку на вимогу однієї зі сторін договору або іншої зацікавленої особи (наприклад, органу ДФС), що заперечує дійсність цього договору.


Порядок визнання договору недійсним залежить від того, яким є цей договір – нікчемним чи оспорюваним.

Нікчемні договори. Договір або окремі його умови є нікчемними, якщо це встановлено законом і визнання їх такими в судовому порядку не потрібне (ч. 2 ст. 215 ЦК; п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.09 р. № 9, далі – Постанова № 9). Підстави, з яких договір або окремі його умови вважаються нікчемними, установлено ч. 1 ст. 220, ч. 2 ст. 228 та іншими нормами ЦК залежно від виду договору. Наприклад, договір оренди транспортного засобу є нікчемним через недотримання його форми укладення. Підприємство уклало з фізичною особою договір оренди транспортного засобу (автомобіля) у письмовій формі, але не засвідчило його нотаріально. Під час ревізії договорів з'ясувалося, що укладений договір оренди автомобіля є нікчемним, а значить, не має юридичної сили. Це випливає з вимоги ч. 2 ст. 799 ЦК, згідно з яким договори оренди ТЗ за участю фізичних осіб обов'язково повинні бути засвідчені нотаріально. У такому разі такий договір уважається нікчемним (ч. 1 ст. 220 ЦК). Оспорювані договори. Припустимо, одна зі сторін договору або інша зацікавлена особа заперечує дійсність договору або його окремі умови з підстав, установлених законом. У цьому випадку для визнання такого договору або його умов недійсними такій стороні необхідно звернутися до суду (ч. 3 ст. 215, ст. 217 ЦК). У судовому порядку оспорюваний договір може бути визнаний недійсним із таких підстав: договір суперечить інтересам держави та суспільства, його моральним засадам (ч. 3 ст. 228 ЦК; ст. 208 Господарського кодексу, далі – ГК); договір укладено особою, яка не має ліцензії на проваджуваний вид господарської діяльності (ч. 1 ст. 227 ЦК); сторона помилилася щодо обставин, які мали істотне значення при укладанні оспорюваного договору. Особа, яка вимагає визнати договір недійсним за вказаною підставою, повинна довести, що ці обставини існували в момент укладання договору, а помилка була і мала істотне значення (ч. 1 ст. 229 ЦК, п. 19 Постанови № 9). Не є підставою для визнання договору недійсним помилка, якщо вона пов'язана: із неможливістю використання або труднощами у використанні речі через її якість, що виникли після виконання зобов'язань за договором і не пов'язана з поведінкою другої сторони договору; розрахунками щодо отриманої вигоди від укладання цього договору; власною недбалістю, незнанням закону або неправильним його трактуванням однією зі сторін договору; договір укладено під впливом обману, тобто в результаті навмисного введення другої сторони в оману щодо обставин, які впливають на укладання договору. На відміну від помилки ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін договору. Позивач повинен довести наявність умислу в діях відповідача та істотність обставин, у відношенні яких його ввели в оману, а також сам факт обману. Обман у частині мотивів договору не має істотного значення (ч. 1 ст. 230 ЦК, п. 20 Постанови № 9); договір укладено дієздатною особою, яка в момент укладання договору не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними (ч. 1 ст. 225 ЦК); договір укладено під впливом насильства, фізичного або психічного тиску з боку другої сторони або іншої особи (ч. 1 ст. 231 ЦК, п. 21 Постанови № 9). Насильство може: виражатися як у злочинних, так і не злочинних, але незаконних діях; відбуватися як стороною договору, так і іншою особою – як відносно іншої сторони договору, так і відносно членів родини, рідних або їх майна; договір укладено в результаті злочинної домовленості представника однієї сторони із другою стороною (ч. 1 ст. 232 ЦК). Наявність злого умислу в діях представника треба встановити. Про умисел можна говорити, якщо представник підприємства (підприємця), що діє на підставі довіреності, розуміє, що умови договору, який він укладає, суперечать інтересам підприємства (підприємця). Але, домовившись із другою стороною договору, укладає такий договір від імені підприємства (підприємця). При цьому не має значення, отримав такий представник якусь вигоду від укладання договору чи договір був укладений ним просто з метою завдати шкоди підприємству (підприємцю) (п. 22 Постанови № 9). Іноді за вищевказаною підставою підприємства намагаються визнати недійсними договори, укладені не представником, який діє на підставі довіреності, а директором підприємства; договір укладено на вкрай невигідних умовах під впливом важких обставин, чим скористалася друга сторона договору. Особа, яка оскаржує договір, зобов'язана довести, що якби не важкі обставини, договір не був би укладений або був укладений на більш вигідних умовах. Важкими обставинами є (ч. 1 ст. 233 ЦК; п. 23 Постанови № 9): важка хвороба члена родини або родичів; смерть годувальника; загроза втратити житло; загроза банкрутства; інші обставини, для усунення або зменшення яких довелося укласти договір на вкрай невигідних умовах. На практиці підприємства або підприємці часто звертаються до господарських судів із позовами про визнання недійсними кредитних договорів, укладених з установами банків. І вказують як важкі обставини свій незадовільний фінансовий стан. При цьому, звертаючись за отриманням кредиту, вони не подавали банку документальне підтвердження свого важкого матеріального стану. Це й зрозуміло, адже банк навряд чи видасть кредит особі, платоспроможність якої є сумнівною; договір укладено без мети настання правових наслідків (фіктивний договір) (ч. 1 ст. 234 ГК). Для визнання договору фіктивним необхідно встановити наявність наміру всіх сторін договору. Саме по собі невиконання договору сторонами не означає, що був укладений фіктивний договір. Якщо на виконання договору сторонами передавалося будь-яке майно, такий договір не може бути кваліфіковано як фіктивний (п. 24 Постанови № 9); договір укладено з метою приховати реально вчинений правочин (уявний договір) (ч. 1 ст. 235 ЦК). Тобто сторони навмисне оформляють один договір, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини (п. 25 Постанови № 9). Наприклад, підприємство та підприємець хочуть приховати реальний правочин щодо постачання товару. І замість договору постачання укладають договір зберігання, умовами якого передбачають право зберігача реалізовувати товар, а отримані від реалізації товару кошти, за вирахуванням оплати послуг зберігача, перераховувати підприємству. У результаті господарську операцію відображено в обліку несвоєчасно, а підприємство отримує неправомірну податкову вигоду.

 

Помітили помилку в тексті? Виділіть це слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Ви тут: Головна